Записки колишнього підполковника КДБ: Кічігін, Соловйов, Кисельов та інші пропагандисти на службі Кремля

28.10.2020 06:52
Російські пропагандисти Дмитро Кисельов і Володимир Соловйов

Сергій Кугушев і Юрій Шарандін

Об этом сообщает PRO Компромат

Наприкінці 1980-х років Сергій Кугушев організував акціонерне товариство "Русский капитал". Розташовувалося воно у престижному районі Москви на Крилатських пагорбах у будівлі колишньої гірськолижної бази. Серед акціонерів "Русского капитала" виявилося двоє колишніх співробітників Держкомспорту СРСР – Володимир Чернявський і Юрій Шарандін, які знали один одного за спільною роботою в управлінні пропаганди всесоюзного спортивного відомства.

Шарандіна, як я вже писав, коли він був співробітником управління пропаганди Держкомспорту СРСР, я завербував як агента, але працював я з ним недовго, оскільки з допомогою моїх колег його за моєю рекомендацією незабаром призначили на посаду начальника протокольного відділу Держкомспорту, і надалі агентурний зв’язок із ним здійснював офіцер чинного резерву підполковник Анатолій Васильович Алексєєнков, який офіційно обіймав посаду заступника начальника управління міжнародних спортивних зв’язків Держкомспорту СРСР.


Юрій Шарандін. Фото: council.gov.ru
Юрій Шарандін. Фото: council.gov.ru


Шарандін незабаром вирішив повернутися до своєї журналістської освіти і став головним редактором газети "Солидарность", органу Московської федерації профспілок, але пропрацював Шарандін у газеті недовго. Через конфлікт із головою Московської федерації профспілок Михайлом Шмаковим він був змушений покинути газету, до якої ставився як до свого дітища, і став спочатку заступником начальника управління апарату президента РФ із внутрішньої політики (УВП), а потім заступником керівника апарату Ради Федерації РФ, начальником правового управління.

УВП фактично займалося всім розвитком внутрішньополітичного життя в Росії. Його завданням була підготовка матеріалів про суспільно-політичну ситуацію у країні, які лягали на стіл президента. Заодно його співробітники забезпечували взаємодію глави держави з іншими органами влади, зокрема регіональними. Від співробітників УВП багато в чому залежали результати виборів до Державної думи та їх сприйняття громадянами, суспільством і учасниками політичних процесів. Одне слово, УВП було одним із найважливіших стрижнів політичної конструкції сучасної Росії.

У Радянському Союзі та нинішній Росії всім випускникам вишів надавали і, як і раніше, надають звання офіцерів запасу відповідних родів військ на випадок початку воєнних дій. Особові справи офіцерів запасу зберігають у військових комісаріатах (військкоматах) за місцем проживання. Шарандін був приписаний до органів держбезпеки з військово-обліковою спеціальністю "ведення пропаганди на війська противника". Його особиста справа офіцера запасу в радянські часи була в мобілізаційному відділі УКДБ СРСР у місті Москві та Московській області (наразі у відповідному підрозділі ФСБ РФ). Неодноразово він проходив перепідготовку у Вищій школі КДБ СРСР і Академії ФСБ РФ. Хобі Шарандіна (про що він повідомив у своїй автобіографії) – стрілянина з бойової зброї.

Юрій Єкішев

Ще один друг і соратник Калашникова – Юрій Єкішев (народився 1964 року в Сиктивкарі) – сучасний націоналістичний письменник, драматург, сценарист, математик, політичний і релігійний діяч.


Юрій Екішев. Фото: zavolu.info
Юрій Єкішев. Фото: zavolu.info


2006 року його судили за ст. 280 (публічні заклики до екстремістської діяльності) і ст. 282 (розпалювання ненависті або ворожнечі, а також приниження людської гідності) КК РФ. Суд призначив покарання Єкішеву у вигляді позбавлення волі строком на два роки в колонії-поселенні, із них один рік він провів у слідчому ізоляторі.

22 червня 2016 року Єкішева вкотре заарештували за місцем його проживання в Москві за обвинуваченням у скоєнні злочину, передбаченого ст. 282 КК РФ. У тексті Єкішева "Російська ідея. Особливості національної війни" були ознаки розпалювання ворожнечі щодо євреїв, а у статті "Російський порядок. Уроки Новоросії" – пропаганда ідеології руху "Пара беллум" і заклик долучитися до його діяльності. Слідство також вважало, що Єкішев був членом забороненого в Росії "Народного ополчения имени Минина и Пожарского". Одночасно з ним затримали Калашникова, який набув статусу свідка у кримінальній справі.

Аргентина і "Вагнер"

"Глибинна держава" в Росії не дрімає. Її активно впроваджено в усі сфери життя країни. На початку 2018 року ЗМІ активно публікували матеріали у так званій кокаїновій справі. У них повідомляли про виявлення у шкільній будівлі, розташованій у житловій частині комплексу російського посольства в Буенос-Айресі (Аргентина), 12 валіз із 383 кг кокаїну.

Керував охороною шкільної будівлі співробітник аргентинської поліції Іван Близнюк, який натуралізувався як аргентинець у 18 років. За твердженням аргентинської газети La Nacion, Близнюк 2015-го і 2016 року навчався в Московському університеті МВС Росії імені Володимира Кокоти. Цілком імовірно, у цей час його і завербували російські спецслужби, які активно вишукують із-поміж колишніх співвітчизників людей, які можуть бути для них цікавими. Керівник охорони будівель посольства Росії у столиці Аргентини, поза всяким сумнівом, був такою людиною.

У доволі заплутаній цій справі, оскільки інформація про неї вкрай обмежена і суперечлива, простежується використання кримінальною групою з-поміж російських спецслужб дипломатичного каналу для доправлення кокаїну в Росію й імовірного подальшого транзиту наркотиків до Західної Європи. Примітним є факт доправлення в Росію зазначених 12 валіз із кокаїном (який аргентинська поліція замінила на борошно) літаком російського урядового авіазагону "Росія", який здійснював перевезення російських високопосадовців. Такі авіалайнери не проходять митного контролю, тим більше що йшлося про літак секретаря СБ РФ, колишнього директора ФСБ Миколи Патрушева. Примітним був і кінцевий пункт доправлення вантажу – база міністерства закордонних справ Росії.

Ще одним прикладом діяльності "глибинної держави" є історія створення та існування приватної військової компанії (ПВК) "Вагнер". Назва компанії виникла від позивного її керівника Дмитра Уткіна, підполковника ГРУ збройних сил РФ, у нещодавньому минулому командира одного з полків 2-ї окремої бригади спецпризначення ГРУ.

Уткін, імовірно, захоплений символікою Третього рейху й обрав собі позивний за прізвищем улюбленого композитора Гітлера Ріхарда Вагнера.

Найманство в Росії заборонено законодавством. Попередницею ПВК "Вагнер" була утворена 2013 року ПВК "Слов’янський корпус". Спочатку її було призначено для охорони морських суден, які прямували в райони, де промишляли сучасні пірати. В обох ПВК найманцями були колишні російські військовослужбовці, так само як і військовослужбовці з колишніх радянських республік.

Однак найпершими найманцями були завербовані ФСБ Росії колишні військовослужбовці російських збройних сил, які здійснили спробу штурму бунтівного Грозного 26 листопада 1994 року. Штурм ганебно провалився, а група найманців опинилася в полоні чеченських сепаратистів. Тоді міністерство оборони Росії цинічно відхрестилося від своїх найманців, заявивши, що військовослужбовці російської армії у штурмі не брали участі, хоча заява ця була відвертою брехнею.

Навесні 2013 року в Гонконзі було зареєстровано приватну військову компанію (ПВК), засновниками якої були колишні російські військовослужбовці. Компанія публікувала оголошення про наймання контрактників для охорони морських суден від піратів і захист сирійських енергетичних об’єктів, пропонуючи зарплату в розмірі $5 тис. на місяць. Оголошення привернули увагу колишніх спецпризначенців із ГРУ, ВДВ, ВВ МВС і СОБР. Значна частина контрактників мала бойовий досвід, набутий у гарячих точках Росії та на пострадянському просторі. Після приїзду в Бейрут (столицю Лівану) контрактники переправлялися в Дамаск (столицю Сирії), а потім на військову базу в Латакії. Станом на жовтень 2013 року "Слов’янський корпус" складався вже із 267 контрактників – двох рот, дислокованих у Латакії.

Завданням "Слов’янського корпусу" стала охорона нафтових родовищ Дейр-ез-Зор. Однак під час виконання першого ж бойового завдання найманці корпусу потрапили в засідку, шестеро з них дістали поранення різної тяжкості. Корпус із поля бою фактично втік. Після повернення в Росію членів групи заарештувала ФСБ за обвинуваченням у найманстві, за яке карають за ст. 359 КК РФ. Незважаючи на те, що компанію було зареєстровано в Гонконзі, власників фірми також було заарештовано. У жовтні 2014 року Московський міський суд засудив керівників компанії Вадима Гусєва та Євгена Сидорова до трьох років позбавлення волі. Верховний суд Росії залишив вирок чинним. За неперевіреними даними, у складі "Слов’янського корпусу" в Сирії був Дмитро Уткін (Вагнер).


Слов’янський корпус. Фото: warriors.fandom.com
"Слов’янський корпус". Фото: warriors.fandom.com


Навесні 2014 року під час подій у Криму Уткін брав активну участь у бойових операціях із блокування та роззброєння військових підрозділів української армії, дислокованих на Кримському півострові, у складі значної групи колишніх найманців "Слов’янського корпусу". Багато з них стали відомими як "ввічливі люди" і "зелені чоловічки", а їхній командир набув популярності відповідно до свого позивного Вагнер. Відтоді так стали називати й усю групу.

Із Криму найманці "Вагнера" перемістилися в Донецьку область України, де взяли активну участь у воєнних діях на боці сепаратистів. Участь найманців (замість регулярних військ) давала можливість політичному керівництву Росії, зокрема Путіну, заявляти, що російських військовослужбовців на сході України немає.

2015 року вагнерівці виступили в Сирії на боці військ Башара Асада. Із цього часу групу стали називати ПВК "Вагнер". Окрім стрілецької зброї, найманці мали тепер на озброєнні танки, БМП та артилерію. Тренувальний табір ПВК "Вагнер" на території Росії було розміщено на хуторі Молькіно Краснодарського краю, у місці дислокації 10-ї окремої бригади спецпризначення ГРУ МО РФ. Відповідно, усі дії найманців були під контролем ГРУ, яке координувало їх.

7 лютого 2018 року кілька підрозділів ПВК "Вагнер", які брали участь у боях у районі міста Хашам (провінція Дейр-ез-Зор), зазнали значних втрат, потрапивши під удар артилерії та ВПС США, які входять у міжнародну коаліцію з боротьби з ІДІЛ. Перед атакою керівництво збройних сил коаліції зв’язалося із представником МО РФ за допомогою гарячої лінії, щоб уточнити, чи перебувають у районі планованого удару російські військовослужбовці, і дістало стандартну негативну відповідь. Після цього, за словами генерал-лейтенанта Джефрі Геррігана, командувача дій ВПС США в Сирії, американці розпочали операцію, до якої було залучено бомбардувальники B-52, безпілотники MQ-9, літаки вогневої підтримки AC-130, вертольоти AH-64 Apache і винищувачі-бомбардувальники F-15E. Операція тривала три години. За оцінками Пентагону, втрати противника становили приблизно 100 осіб. Офіційна російська влада визнала факт загибелі кількох своїх громадян, які були "цивільними особами", котрі опинилися випадково під ударом сил міжнародної коаліції.

Офіцер ГРУ Сергій Кічігін

Коли Сергій Кургінян давав інтерв’ю київському тижневику "Газета 2000", він, безумовно, знав, що власник і головний редактор цього видання – колишній офіцер ГРУ міністерства оборони СРСР Сергій Кічігін.

Сергій Кічігін закінчив Київське вище двічі Червонопрапорне імені Михайла Фрунзе загальновійськове училище, у якому був факультет із підготовки військових розвідників. 1974 року закінчив Військовий інститут іноземних мов у Москві (цей навчальний заклад переважно готував майбутніх військових розвідників). Вільно знав китайську мову (один із діалектів). Кілька років прослужив як начальник поста технічної розвідки в невеликому киргизькому містечку Майлі-Сай – на кордоні з Китаєм. За деякий час, використовуючи зв’язки батька, перейшов на службу як викладач китайської мови в Київське вище загальновійськове училище імені Фрунзе, де був факультет із підготовки військових розвідників. 1987 року за станом здоров’я звільнився з армії.

У серпні 1995 року з’явився в Канаді, де активно встановлював зв’язки в китайській діаспорі. Відвідував кладовища (у розвідці це перший етап створення біографічної легенди для "нелегала"). У Канаді розповідав, що працював помічником президента України Леоніда Кучми, із яким нібито підтримувала близькі стосунки його сім’я. Завдяки високому заступництву Кічігін зумів, за його розповідями, продати цілий ешелон закордонних автомобілів і здійснити ще низку вдалих комерційних операцій, які дали йому можливість заробити великі гроші. Однак у розповіді Кічігіна повірити було важко.

Незабаром після прибуття у красиве місто Канади Ванкувер він придбав будинок за 2,5 млн канадських доларів у найдорожчому і найпрестижнішому районі – Західному Ванкувері, на океанському березі.


Сергій Кичигин. Фото: Будинок російського зарубіжжя ім. А. Солженіцина / wikipedia.org
Сергій Кічігін. Фото: Дом русского зарубежья им. А. Солженицына / wikipedia.org


Проживши в Канаді чотири роки, Кічігін жодної справи так і не розпочав. Увесь цей час, найнявши російськомовного водія, він активно відвідував різні китайські бізнеси та їхні ком’юніті. Найімовірніше, це була спроба відновлення зв’язку агентури ще радянських спецслужб із колишніми китайськими громадянами і китайцями-уйгурами, що проживали у СРСР на території Узбекистану, Казахстану і Киргизії.

Без видимих причин Кічігін відвідував місцеві кладовища. Кладовища розвідники та їхня агентура відвідують для виявлення могил із похованнями немовлят, поруч із якими, як правило, поховано і їхніх батьків. На основі написів на могильних каменях, де вказано імена й дати народження померлих, створюють легенду для агентів-нелегалів. Спочатку виходять копії оригінальних свідоцтв про народження померлих немовлят. Це найважливіший етап. Потім виготовляють усі інші необхідні документи для агентів-нелегалів. Зокрема, канадські свідоцтва про народження (і канадські паспорти) були в заарештованих у США 2010 року 10 російських розвідників-нелегалів.

Набувши канадського громадянства й отримавши закордонний паспорт цієї держави, Кічігін відбув в Україну, де 1999 року в Києві заснував і очолив "Газету 2000". Це видання низка українських ЗМІ звинувачувала у проросійській позиції. Критика лунала і з-за океану – зі США, у зв’язку з тенденційними публікаціями про внутрішню й зовнішню політику американської влади. Нерідко в українській пресі Кічігіна називали російським шпигуном, проте канадський паспорт гарантував йому недоторканність від української влади. Помер Кічігін 9 січня 2019 року в Москві.

Оскільки він мав канадське громадянство, але не поїхав на лікування до Канади, можна припустити, що для цього у нього були серйозні підстави. Інакше кажучи, від канадської влади він переховувався, тому що інакше скористався б канадською медициною – високого рівня і безплатною для канадських громадян. Повідомлення про смерть Кічігіна опублікувало агентство "РИА Новости" у форматі теплого некролога його "друга" – російського журналіста Дмитра Кисельова.

Пропагандист Дмитро Кисельов

Дмитро Кисельов народився 1954 року в Москві. 1978 року закінчив філфак Ленінградського державного університету імені Андрія Жданова. Цей самий виш раніше закінчив Володимир Путін.

Оскільки в університеті навчалися іноземні студенти, у ньому була посада офіцера чинного резерву, яка офіційно мала назву помічник ректора з міжнародних питань. Минуть роки, і цю посаду обійме майбутній беззмінний російський президент Путін.

Офіцер чинного резерву мав організовувати агентурно-оперативний процес серед іноземних студентів із метою виявлення серед них співробітників та агентів іноземних країн. Для цього здійснювали вербування з-поміж професорсько-викладацького складу, а також радянських та іноземних студентів. Той факт, що відразу ж після закінчення вишу Кисельова взяли на престижну роботу в Головне управління іномовлення Держтелерадіо СРСР, може свідчити про те, що Кисельова, коли він був студентом, завербував КДБ.

Річ у тім, що до моменту потрапляння на першу роботу Кисельов був уже двічі розлученим: за радянськими мірками випадок безпрецедентний. Держтелерадіо СРСР оперативно займалося питаннями 3-го відділення 1-го відділу 5-го управління КДБ СРСР. Керував цим підрозділом полковник Анатолій Смазнов. Його заступником був майор Георгій Калачов, а їхніми підлеглими були старший оперуповноважений Альбін Валуєв і оперативні уповноважені Олег Соколов, Юрій Новіков та Володимир Торопині.


Дмитро Кисельов. Фото: duma.gov.ru
Дмитро Кисельов. Фото: duma.gov.ru


Офіцери-оперативники держбезпеки, які опікувалися дорученими їм об’єктами оперативної діяльності, завжди ретельно вивчали анкети претендентів на здобуття нового для них місця роботи. Водночас куратори-офіцери не тільки переймалися державною безпекою, а й своєю успішною кар’єрою. Поява серед співробітників об’єкта, за який вони відповідали, проблемного персонажа обіцяла офіцеру, відповідальному за нього, купу неприємностей і клопоту.

1978 року, коли Кисельова взяли на роботу в Головне управління іномовлення Держтелерадіо СРСР, займався цією структурою із цілою низкою різних редакцій молодий за віком і досвідом оперативної діяльності оперуповноважений старший лейтенант Володимир Торопині, який мріяв про роботу в розвідці. Не міг він висловити позитивну думку про приймання на роботу Кисельова, який у віці 23 років був двічі розлученим. Й одне розлучення в радянські часи могло створити серйозні кар’єрні проблеми, а в Кисельова їх було два.

За радянськими мірками таких велелюбних чоловіків вважали морально нестійкими, що було рівнозначне неблагонадійності. Одне слово, Кисельов міг здобути престижне місце роботи тільки в разі зацікавленості в ньому чекістів як агенті КДБ.

На початку 1991 року під час революційних подій у Литві Кисельов відмовився зачитати в ефірі брехливий текст із повідомленням про ці події. Його звільнили з іномовлення. Але він без зусиль зміг здобути досить вигідну в матеріальному плані роботу, співпрацюючи з німецькими та японськими телекомпаніями, що, звісно ж, у його випадку не було б можливим без санкції КДБ.

2000 року президентом Росії став Володимир Путін, "збирач земель руських", і тому зовсім не випадково на початку 2000 року, щойно Путін став виконувачем обов’язків президента Росії, до Києва прибув російський журналіст Дмитро Кисельов, який до 2004 року пропрацював головним редактором служби інформації української телекомпанії ICTV. Україна у стратегічних планах нового російського керівника була пріоритетною ціллю у плані приєднання її до Росії.

Набувши досвіду агентурної мімікрії, Кисельов на національні українські свята покривав себе жовто-блакитним прапором, надівав на себе вишиванку, на голову чіпляв шапочку з вишитим на ній тризубом. Водночас у своїй діяльності на очолюваному ним телеканалі він усіляко сприяв зростанню рейтингу проросійськи налаштованого Віктора Януковича як претендента на посаду президента України.

Переміг лідер Помаранчевої революції Віктор Ющенко, і через звинувачення в підтримці Януковича Кисельова усунули від подальшого керівництва телеканалом. Але саме в цей період він здобув початковий досвід пропагандиста путінського режиму. І водночас здружився з радянським військовим розвідником Кічігіним, який агентурно співпрацював із російськими спецслужбами у справі оброблення українських еліт і суспільства у проросійському плані.

Дружба Кисельова і Кічігіна тривала до смерті останнього 2019 року, і весь цей час вони були вірними путінськими пропагандистами. І не тільки вони...

Пропагандист Володимир Соловйов

Володимир Соловйов народився 1963 року в Москві у єврейській інтелігентній родині. Навчався в елітній школі з поглибленим вивченням англійської мови. 1986 року закінчив фізико-хімічний факультет Московського інституту сталі і сплавів. Після завершення вищої освіти до 1988 року працював експертом у Комітеті молодіжних організацій (КМО).


Володимир Соловйов. Фото: russia.tv
Володимир Соловйов. Фото: russia.tv


Як ми раніше писали, із цієї організації вийшло чимало агентів радянських спецслужб, які посіли згодом високі позиції в різних державних і громадських структурах. На молодого перспективного фахівця, який добре знав англійську мову, не могли не звернути уваги куратори КМО від КДБ СРСР.

У ті роки КМО оперативно опікувалися офіцери 1-го відділення 1-го відділу 5-го управління КДБ СРСР. Керував відділенням підполковник Ігор Курганов, а безпосередньо щодо питань КМО працював старший оперуповноважений майор Михайло Щербаков, за кілька років до цього переведений у 5-те управління КДБ із 9-го управління КДБ.

Щербакову, який робив кар’єру на новому для нього місці служби, важливо було виявити себе людиною, яка успішно опановує майстерність оперативника-агентуриста. Кандидатом на вербування він обрав новачка у КМО Соловйова. Вибір цей був вдалим для обох. Щербаков вербуванням демонстрував успіхи на нових для нього теренах, оскільки на службі в "дев’ятці" він виконував охоронні функції. Для Соловйова ж факт його залучення до агентури КДБ став без перебільшення доленосним.

У Радянському Союзі лицемірно проголошували рівність народів. Ось тільки один народ – єврейський – у цю рівність не входив. Як із гірким сарказмом жартували про себе євреї в радянські часи, Соловйов був "інвалідом п’ятої групи".

У СРСР існувало три групи інвалідності, відповідно до яких було обмежено працездатність осіб, що їх мали. "П’ятою" ж інвалідною групою називали п’ятий пункт у радянських анкетах – "національність", якщо ця національність була єврейською.

Як і багато радянських євреїв, Соловйов відчув на собі брехливість радянської пропаганди про рівність народів, яка нібито була у СРСР. Через "інвалідність п’ятої групи" (або через "п’ятий пункт") у нього не взяли документів у Московський інженерно-фізичний інститут (МІФІ) і на фізфак МДУ. На вступних іспитах до Московського інженерно-будівельного інституту (МІБІ) поставили "двійку" з математики. Виручив Соловйова, як і інших, схожих на нього, "інвалідів", Московський інститут сталі і сплавів (МІСіС), куди євреїв брали.

Закінчивши виш із червоним дипломом, Соловйов, однак, сталь варити не пішов. Із гіркого життєвого досвіду він засвоїв, що, маючи "інвалідність", без підтримки попри здібності на успіх у кар’єрі розраховувати не доводиться. І ось щасливий випадок – зустріч із представниками могутньої організації – КДБ СРСР. Соловйов опинився у КМО.

Незабаром після того, як Соловйов поповнив лави агентів радянської держбезпеки, він обійняв посаду співробітника в одній із найпрестижніших наукових установ країни – Інституті світової економіки та міжнародних відносин Академії наук СРСР (ІСЕМВ). Ним опікувалися, як і КМО, офіцери-оперативники 1-го відділення 1-го відділу 5-го управління КДБ. Утім, вони ж займалися ще й питаннями Союзу радянських товариств дружби з іноземними країнами (СРТД), міжнародним управлінням ВЦРПС, міжнародним відділом Союзу ветеранів Великої вітчизняної війни тощо. Але саме опікування зазначеним підрозділом держбезпеки ІСЕМВ було вельми драматичним для його керівництва.

Із 1966-го до 1982 року інститут очолював академік Микола Іноземцев.


Миколай Іноземцев. Фото: sbiblio.com
Микола Іноземцев. Фото: sbiblio.com


Іноземцев (народився в Москві 1921 року) у 1941–1945 роках воював, його нагороджено чотирма бойовими орденами та кількома медалями. 1949 року закінчив МДІМВ, 1952 року – аспірантуру цього самого інституту, здобув ступінь кандидата історичних наук. Із 1952-го до 1957 року працював у міжнародному відділі редакції журналу "Коммунист". Із 1961-го до 1966 року – заступником головного редактора газети "Правда". Одночасно займався науковою діяльністю в ІСЕМВ, ставши 1960 року доктором історичних наук. 1961 року обійняв посаду заступника директора інституту, а 1966-го – директора. Із 1968 року академік. 1975 року його обрали членом президії Академії наук СРСР.

Завдяки своєму життєвому досвіду і визнанню державою його заслуг, відзначених низкою високих урядових нагород, Іноземцев стосовно кураторів від КДБ тримався незалежно. У покоління людей, до якого належав Іноземцев, не стерлися з пам’яті репресії 1937–1939 років. Тому взаємини керівника ІСЕМВ Іноземцева з КДБ були зовсім не найкращими. Відповідно, у КДБ Іноземцева не любили й шукали способів його провчити. Оскільки до академіка Іноземцева підступитися було складно, помститися йому вирішили через арешт когось із його співробітників.

1981 року старший оперуповноважений 1-го відділення 1-го відділу 5-го управління КДБ СРСР майор Ігор Курганов, виконуючи вказівки своїх керівників, передусім норовливого генерала Івана Абрамова, який обіймав посаду заступника начальника 5-го управління КДБ СРСР і який прагнув очолити це управління, завів справи оперативної перевірки (СОП) на двох співробітників ІСЕМВ – Фадіна Андрія Васильовича 1953 року народження і Кудюкіна Павла Михайловича, теж 1953 року народження. Незабаром справи перевели у справу групового оперативного розроблення (СОР). Обидві справи мали однакове забарвлення: за термінологією КДБ – "антирадянська агітація і пропаганда й організаційна діяльність зі створення антирадянської організації". У квітні 1982 року розроблення завершили арештом слідчим відділом КДБ СРСР обох фігурантів.

8 квітня 1982 року відбулося засідання політбюро ЦК КПРС:

Цілком таємно.
Прим. єдиний
(робочий запис)
Без права публікації

Засідання політбюро ЦК КПРС

Головував тов. Черненко К.У.

Присутні тт. Андропов Ю.В., Горбачов М.С., Громико А.А., Тихонов М.А., Устинов Д.Ф., Соломенцев М.С., Капітонов І.В., Долгих В.І., Зімянін М.В., Русаков К.В.

На закритому засіданні політбюро тов. Андропов Ю.В. поінформував про стан справ із кадрами в Інституті світової економіки та міжнародних відносин. Він доповів, що внаслідок ретельної перевірки було одержано сигнали про антирадянські настрої наукових співробітників цього інституту Фадіна Андрія Васильовича і Кудюкіна Павла Михайловича – обидва 1953 року народження. Під час перевірки ці відомості дістали цілковите підтвердження.

Далі в тексті документа йшов перелік нібито злочинних діянь указаних осіб. 12 серпня 1982 року академік Іноземцев помер від серцевого нападу. У квітні 1983 року Фадіна і Кудюкова амністували. Після смерті Іноземцева вони вже більше нікого у КДБ не цікавили.

Нове керівництво ІСЕМВ відтоді не ризикувало вступати в конфронтацію з держбезпекою. Тому, коли кураторами від КДБ для відрядження у США запропонували нікому не відомого як ученого-економіста Соловйова, який пропрацював у ІСЕМВ лише рік, ніхто заперечувати не наважився. А коли Соловйов повернувся зі США, куратори з держбезпеки просунули його на телебачення – для внесення в уми тих, хто дослухається, ідей, які витають у великому будинку на Луб’янській площі.

Замість епілогу

Крах радянського ладу і його уособлення СРСР не було привнесено ззовні. Жодні масони, п’яті колони, іновірці й інші "зовнішні" сили не змогли б домогтися тих руйнівних результатів, яких досягли Комуністична партія та її вірний зброєносець держбезпека.

Багато років основи цієї політичної системи свідомо і цілеспрямовано розхитували самі радянські еліти. Партійні еліти, підживлювані величезними хабарями від тіньової економіки, не могли реалізувати свої багатства в межах чинного ладу. Їм давно стало в ньому тісно.

Не менш значні накопичення мали керівники спецслужб, які, дивлячись, як збагачується партійна еліта, поспішали не просто не відстати він неї, але ще й досягти успіху, оскільки розуміли, що зрештою владою буде володіти той, хто сконцентрує у себе більше грошей. Ми знаємо, що велика частина грошей опинилася у КДБ. У них же зосередилася й уся повнота влади в сучасній Росії.

Попередню частину опубліковано 14 жовтня.

Усі опубліковані частини книжки Володимира Попова "Змова негідників. Записки колишнього підполковника КДБ" можна прочитати тут.


Джерело статті: “http://gordonua.com/ukr/publications/zapiski-kolishnogo-pidpolkovnika-kdb-kichigin-solovjov-kiselov-i-inshi-propagandisti-na-sluzhbi-kremlja-1523569.html”

Lorem ipsum dolor sit amet, consectetur adipiscing elit. Vivamus leo ante, consectetur sit amet vulputate vel, dapibus sit amet lectus. Etiam varius dui eget lorem elementum eget mattis sapien interdum. In hac habitasse platea dictumst. Morbi sed nisi est, vitae convallis nulla. Nunc vestibulum ipsum nec libero sodales dignissim.

Newsletter

SLorem ipsum dolor sit amet, consectetur adipiscing elit. Vivamus leo ante, consectetur sit amet vulputate

Back to Top